Пан — Коцький

Читайте полный текст украинских народных сказок - Пан — Коцький

Були собі двоє людей, чоловік і жінка. І в них був дуже великий кіт, називався він Пан Коцький. Вони його шанували, вони його годували. Але в старшому віці з Пана Коцького зробився поволеньки злодій. Що би де не уздрів, страшно краде. Одного разу пішла жінка в магазин, купила ковбаску, масла, сметанки і поклала в шафку. А в тій шафці дверці легонько ходили. Пан Коцький спав на печі і побачив, що вона там кладе. Вона пішла надвір, у город — щось їй треба було. А Пан Коцький поволеньки з печі зліз, дверці в шафці лапкою утворив і заліз туди. І з’їв усю ковбаску і все маселко. А сметанки трошки з’їв, а решту лишив.

Прийшла жінка з городу. А чоловік рубав дрова.

— Іди, чоловіче, мий руки та будем обідати, бо ти хочеш їхати в ліс. Би ти не їхав голоден.

Пішов чоловік до керниці, витягнув води, помив руки. Там висів рушничок, він руки втер. Та прийшов у хату, сів собі на крісло коло стола і чекає, би жінка подала їсти.

Жінка втворила шафку.

— Ой! Най тебе бог піб’є з цим котом та й з усім!

— А що є?

— Я купила ковбаси, масла, і він то з’їв, лиш сметани трохи лишив. Що ти тепер їстимеш?

— Та йди принеси трохи солонини та цибулі. Та давай ту сметану. Та якось пообідаєм. Бо що будем робити?

— Ой, я вже йому більше терпіти не буду.

Дала жінка чоловікови їсти, а сама пішла в стодолу, принесла мішок і мотузок. Та кота в мішок, зав’язала. Чоловік упряг коні, поклав кота в мішку на віз.

— Завези його в ліс, так, щоб він не вернувся. Він уже тілько шкоди наробив, що я не годна терпіти. Все!

Поїхав чоловік. Заїхав він далеко в ліс, здоймив мішок, розв’язав мотузок, кота з мішка витряс, а тоді ще й батогом його чвахнув. А кіт пхр, пхр та й далі! Біг, біг, нарешті дивиться, а під берегом дірочка. І він там заскочив. А то була лисиччина хатка. Лисичка собі випорпала, в однім закутчику вистелила пір’ячком постіль, в другім закутчику складала м’ясо. Вона собі там проживала.

А він там заскочив і сидить. Дивиться, є м’ясо. Добре. Попоїв м’яса. Хоче води. Вийшов, дивиться, є рівчак з чистою водичкою. Похлебтав води, пішов назад у хатку, ліг і спить.

Аж надвечір приходить лисичка.

— Хто в мої хатці є?

Вона вчула, що він спить та й харкотить. А він пробудився та й каже:

— Я, м-м-м, Пан Коцький.

— Та чого ти зайшов у цю хатку? Це моя хатка.

— Ні, це моя-а.

Так протяг голосом, ніби він сильний якийсь.

— Ну то як буде? — спитала лисичка. — Я не маю другої хатки, де я буду спати? Може, я тут у закутчику переночую?

— Спи-и.

І все. Лисичка притулилася до стінки, лягла на землі. Нема ні пір’ячка, нічого. Спить. Що буде робити?

А рано вийшла вона, стала перед хати та й плаче. Що вона має робити? Іде медвідь.

— Йой, — каже, — Михайле, не йди коло мої хатки. В мене є страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.

— Добре, я не буду йти. Через годину іде вовчик.

— Вовчику-братику, не йди коло мої хатки, бо в мене страшний Пан Коцький, може тебе з’їсти.

— А я й не буду йти.

Іде кабан дикий. То саме каже лисичка:

— Кабанчику, не йди коло мої хатки...

Іде борсучок, знов йому то саме каже. Нарешті йде зайчик.

— Зайчику-побігайчику, не йди... — А я вже більше не буду йти.

Але зійшлися вони в лісі всі: медвідь, вовк, кабан, борсучок і зайчик. Каже медвідь:

— Гей, чи там такий страшний звір живе, що так його боїмося? Як би нам його видіти?

— А як ми його годні видіти? Хіба би його кликати в гості.

— Най буде.

Порадилися. Каже медвідь:

— Я принесу меду. А вовк каже:

— Я принесу м’яса. А кабан дикий каже:

— Я принесу барабулі *. А борсучок каже.

— Я принесу моркви. А зайчик каже:

— Я принесу капусти.

Добре. І вони то все зрихтували на гості. Але хто має йти просити в гості лисичку та й Пана Коцького? Бояться.

— Та медвідь, — каже вовк, — найдужчий.

— Та що з того, що я найдужчий? Я не годен бігти. Якби він мене ймив, то що було б? Я знаю, що то за Пан Коцький? Я не піду.

— То піде вовк, — каже кабан.

— Я не піду, бо в мене такий довгий хвіст. Він скочить та й мене іме, та й мені смерть.

— Ну то най іде кабан. Кабан каже:

— Та де! Я погано бігаю.

— Ну а борсучок? А борсучок каже:

— В мене такі короткі ноги, я ніяк не можу бігти.

— Ну то, може би, пішов зайчик? А зайчик каже:

— Ну, то вже я піду. В мене, — каже, — довгі ноги. Як що злого буде, то я втечу.

Приходить зайчик до лисиччиної хатки. Пук-пук-пук у стінку. Виходить лисичка.

— Що?

— Я зайчик-побігайчик, прийшов просити вас у гості. Просив медвідь, вовк, кабан дикий, борсучок і я прошу, би ви прийшли до нас у гості. У ліс, над яругу, коло дуба. Там ми будемо гоститися.

Каже лисичка:

— Добре, підемо. Але добре було би, якби ви якось поховалися. Бо я за Пана Коцького не ґарантую. Він такий грізний, такий страшний.

Прийшов зайчик. Питаються його звірі:

— Що, прийдуть?

— Прийдуть. Але казала лисичка, би ми всі поховалися.

— Добре.

Вовк штрик у корч, борсучок у другий корч, зайчик у третій. А кабан дивиться, лежить купа листя, і він у то листя зарився. Але хвостик на п’ять сантиметрів видко. А медвідь подивився, подивився та й заліз на смереку. Все. Тиша.

Нарешті йдуть гості. Лисичка наперед, кіт за нею. Прийшов кіт, подивився — таке м’ясо! І він штрик до того м’яса. І, як мають моду коти, їсть і каже:

— У-мау-мау-мау.

А вовк тихо говорить:

— Мой *, най цего бог піб’є. Це якийсь сильний звір, ми тілько наносили, а він каже, що йому мало.

А він їв, що їв. А дикий пацюк сидить у листі, і муха сіла йому на хвостик. А пацюк хвостиком шелесь. А кіт гадав, що то миш, та як скочив! М’ясо м’ясом, а кіт до миші береться. Як кинувся пацюк тікати та як гупнув на той корч, де вовк сидів. Вовк з переляку скочив на борсука. А зайчик і собі тікати. То все зашуміло. А кіт напудився та й на смереку. На ту саму, де медвідь сидів. А медвідь гадав, що кіт його їстиме. Та й на галузу, на галузу. А галуза вломилася, а медвідь на землю бох! Та схопився і далі. Все повтікало. Котик вчепився за смереку, дрижить. А лисичка втікла.

На другий день їде чоловік знов по дрова. А то якраз було недалеко дороги. Пан Коцький уздрів свого ґазду та й каже: «Няв, няв».

— То ти, — каже, — на смереці, Пан Коцький?

Кіт видить, що то ґазда його, і поволеньки зсувається.

— Ну, я тебе заберу додому, але би ти був чемний.

І взяв кота додому, і він був уже чемний, нічого не крав. І байці конець.