Упирь и Миколай

Читайте полный текст украинских народных сказок - Упирь и Миколай

У однім селі жило собі два сусіди: один же багатирьдука, а другий такий убогий— нічого немає, тільки одна хатка, тай та валицця. - От, та й дожився той убогий до того, що вже и йісти нічого и заробить нігде. Він журицця - щд його робить? Думав-думав, та й каже: «Піду я, жінко, до багатиря: може, він якого карбованця позичить, — буде хоч за що хліба купить. » От и пішов.

Приходить до багатиря. «Здорови, паноче! » — «Здоров! «Я до вас, паноче, за ділом... » — «Кажи-яке там діло? «пита багатирь. «Ох, бодай його, каже, не казать! Та то дожився оце до того, що ні ріски хліба, ні шага грошей.... Так оце я прийшов до вас, паноче: чи не позичили б ви, спасибі вам, хоч карбованця? Я розстараюсь, то оддам! » - «A хто ж, пита багатирь, за тебе поручицця? » — «Хто ж би, каже, за мене поручився, що я такий бідний?! Хіба поручицця за мене Бог святий та святий Миколай... » Позазує на покутя... А святий Миколай з божничка: «Позич, каже, позич на мене: Бог тобі оддасть! » - «Ну, гляди, багатирь каже, щоб оддав! » — Та й позичив. Убогий подякував, и пішов до-дому радіючи.

От, багатирь того й нерощитує, що йому Бог оддасть чи в скотині, чи в дітях, чи в своєму здоровью, чи в хлібі святому... Та ждав-ждав - не несе убогий грошей, - він до його. Де, каже, такий и такий сучий син? чому він не несе мині грошей?

Як позичать, так и знав, а оддавать, то й забув... > Жінка того убогого плаче, та й каже: «Де вже йому оддать, коли він на тім світі! » Бо, бач, той убогий пожив трохи, та й умер... Багатирь лає... Приходить до дому, та до образа: «Так ти, каже, так ручисся?!» Та зняв Миколая з божничка, та повидовбував йому очі, та давай бить.

Бив-бив, нехтував нехтував, а далі й викинув у калюжу, та й топче: «Я тобі, каже, дам ручицьця!... » Аж иде хлопець — так годів, може, дванадцять. Бачить, що він так святого Миколая нехтує, та й каже: «Що ти, дядьку, робиш? --•Бъю, каже, оцього....., щоб знав, як ручицьця за ледащо! А то взяв на себе карбованця, а тепер - з кого я возьму, що той скурвий син умер? Так я оце бъю. » - Не бий, каже, дядьку, я тобі верну карбованця, а ти мині оддай образ. * - «Бери, каже, бери, — тільки гляди принеси карбованця! »

От той хлопець прибігає до дому, та до батька: «Тату, каже, дайте мині карбованця! » — «На що тобі, сину?. – Так и так, каже: «куплю образ. » И росказав, як той бусувір бъє святого Миколая. - «Де нам, каже, сину, тих карбованців набратись, - що ми сами бідні, а то багатирь... » - «Ні, дайте! Як узяв просить-випросив. Побіг мерщій, заплатив тому багатирю карбованця, а образ собі взяв; обмив його гарненько, ноставив між васильками... От и стали вони жить.

А в того хлопця та були дядьки багаті купці: усякий товар продають - у чужу землю на байдаках возять, — там свій товар спродають, а собі наберуть. — От, и йідуть дядьки ті у чужу землю, а він и собі просицця: Возьміть и мене! » -- «Куди ти пойідеш?! Ми, кажуть, товар повеземо, а ти чого? ». И я, каже, повезу. » — «Що ж ти повезеш? » - «Я, каже, вальків нароблю, та й повезу! » Дядьки сміюцца з його, яким він товаром дума крамарювать; а він просицця, та й годі. «Ну, нічого з тобою робить, -- підь! тільки не багато свого товару бери, бо у нас у самих повні байдаки. От зриштували байдаки, понабірали товару, и він положив свойі вальки, взяв Миколая з собою - пойіхали.

Иідуть та підуть. Чи довго там йіхали, чи недовго прйіздять у инше царство, у инше государство. А в тім царстві, у царя була одним одна дочка, да така гарна, що й Боже-світе! ні здумать, ні згадать, — хіба доброму молодцю в казці сказать. От, царівна та пішла якось на річку купатись, та брівши у воду й не перехрестилась, а нечиста сила й підскочила... Вийшла царівна з води, та й занедужала, да так занедужала, що дух святий при хаті! и казать страшно... Сказано-нечиста сила убралась... Що вже неробили, стільки знахарок не кликали — нічого... Помаялась щось кільки день, та й умерла!.. От царь збірає громаду — хто б йійі одчитав: «Хто, каже, одчита йійі, дам тому півцарства, півпанства.

От скільки там небралось - не одчитають, та й годі. Оце з вечера піде, а на ранок тільки кісточки викинуть с церкви... Царь розгнівався дуже: «Сюди, каже, усяка сволоч найіздить, вони це так и поробили! » И дав приказ, щоб найіжжі купці йшли йійі одчитувати: «А не одчитають, я йіх из свого царства не пущу!

От, ходять купці... То так: з вечера піде, а на ранок тільки кісточки викинуть... Аж ось приходить черга и до дядьків - ити одчитувати. Вони журяцця: «Пропали ми! » А далі й намовились: «Давай небожа піддурим! » -- Покликали його. Старщий дядько и каже: «Слухай, небоже! прийшла оце мині черга царівну одчитувати... Піди ти за мене: як переночуєш, то я тобі свій байдак подарую! » - «Е, каже небож, щоб и мене розірвала... не хочу! » А святий Миколай и каже: «Иди, и не бійся! Стань, каже серед церкви, обложись вальками и возьми з собою торбинку груш. То вона як буде сікацьця до тебе, — то ти возьми грущі розсип, то вона грушки поти з биратиме, поки й півень заспиває; а ти все читай — и не оглядайся, щоб там не робилося!

От настала ніч; він набрав вальків, узяв торбинку грушпішов. Обложився кругом себе вальками, — став, та й чита. Коли так як у глупу ніч — як зашумить, як загуде, Господи! Коли це обручі у труні —лусь-лусь! а царівна й підводицця з труни, та прямо до його... То це: що хоче його взяти, та прискочить до вальків — та й назад; прискочить—та й назад... А він торбинку за гузирець — та й висипав груші; вони й роскотилися скрізь по церкві. Вона давай збірать... Аж-ось півень: «Кукуріку! » Вона й лягла у труну. - Стало на світ благословицьця; одмикають люде церкву, думають, що там тільки його кісточки... Коли одчиняютъ церкву—аж він чита. Вони так и поторопіли.

От на другу ніч другому дядькові ити. Він и просить: «Иди ти, небоже, за мене, — однаково ти вже одну ніч переночував, то й ще переночуєш; а я тобі за те свого байдака подарю. » А він каже: «Не хочу, боюсь. » А той Миколай и знов йому каже: «Не бійся, иди! обложись кругом вальками, и возьми, каже, торбинку оріхів: вона як буде до тебе сікацьдя, TO ти торбинку розвяжи и оріхи роскоти по церкві, — то вона поти збіратиме, поки й півень заспіває. А ти собі читай, та й годі, щоб там не робилося...

Він так и зробив: обложивсь вальками, чита. Коли так. як у-північ— як зашумить, як зареве, аж церква тріщить... А обручі у труні — лусь-лусь! а вона з труни, та й до його.. Сікалась-сікалась — ніяк не переступить через вальки! Вона аж вищить, аж огнем на його приска -- та нічого! А він одно чита, одно чита— и негляне на нейі... А далі й розсипав оріхи, вона й давай збірать... Коли півень: -Кукуріку! » А вона у труну ускочила, кришка закрилась... Приходять у ранці люде— аж він живий.

Ну, это вже йому треба на третю ніч ити: за себе. Він и перелякавсь сидить, та й плаче: «Боже мій, Боже! що я собі наробив? лучче б було не йіхать... «А Миколай и зновйому каже: «Не плач, усе гаразд буде! Возьми, каже, обложись вальками, обсійся маком свяченим, обкурись ладаном, и возьми мене з собою: - вона тебе не займе! А як вона устано з труни, то ти мерщій у труну... И щоб вона тобі не казала, як би вона тебе не просила — не пускай йійі, аж поки вона не скаже тобі: «дружино моя!

От він и пішов. Став посеред церкви, обложився вальками, обсіявся маком свяченим, обкурився ладаном, став, та й чита. Коли так як у глупу ніч— як піднявся вих р, як зашумить, як загуде - плач тазик — аж церква тріщить, —ставники падають, образи падають... Господи, яке лихо! А труна тільки-лусь-лусь! И знов вона піднимаєцця... Устала з труни та як шугнé по церкві... То це що прискочить до вальків хоче його вхопить, то й одскочить; що прискочить —— то одскочить... А полумъя так з рота й пӑше, так и пáше.. Металась вона, металась по церкві — скрізь по кутках; а він тоді у труну, та й образ Миколая положив на себе. Вона біга по церкві, шукає його, та: «Тут був — та нема! » Біга, та: «Тут був— та нема! » Коли прискакує до труни—аж він там. Вона тоді як узяла його просить: устань, та й устань! «Я тебе, каже, не займу більше, тільки устань! » А він мовчить, та нишком Богу молицця. Вона біга біля труни та аж плаче, та просить: «Устань, голубчику! устань! » А він усе мовчить та нишком Богу молицця... А півень: «Кукуріку! » — «Ой, устань же, каже, дружино моя! » Він и встав. — Тоді вони попадали обоє на вколюшки, та давай Бо у молицьця: аж плачуть, та моляцця, та Богові дякують, що помилував...

Аж-ось, на ранок, зійшлися люде, царь прийшов — идуть у церкву: чи одчитав, чи, може, тільки кісточки?.. Одмикають церкву — думаютъ: >де вже йому животіти? аж вони обое стоять на вколюшках - та так прикро Богу моляцця! Царь зрадів, давай обнімати йійі, його... Почали велику одправу правити. От, дали йій усього святого-то так з нейі нечистасила й вийшла, — мов охрестили йійі зӑ-ново. — От, царь дав йому півцарства, півпанства; пойіхали вони (купці) на байдаках у свою землю.

От, живуть вони, та й живуть — уже він и парубком став. И такий гарний, як написаний! А царь и собі живе з дочкою. Тільки вона все журицця — сама на себе не схожа стала, така журба йійі бере. Царь допитуєцця: «Чого ти, дочко, журисся? » — «Hi, таточку, я не журюсь! » А царь бачить, що вона журицця, та й годі. Уже допитувався, може, вона чим хвора. «Ні, каже, тату, — я сама не знаю чого...

От, раз и приснився тому царю сон: так и так: «того твоя дочка журицця, що вона дуже любить того парубка, що одчитав йійі. Царь прокидаєцця, пита... » Люблю, каже таточку! » - «Чом же т. мині, дитино моя, раніш не сказала! Та прикликав гайдуків: «Йідьте, каже, зараз у таке й таке царство, там в парубок, що царівну одчитав, щоб ви його привезли до мене! » Ті пойіхали, привозять. А він набрав усе таки свойіх вальків—прийіхав. Царь иде до його вальків куповать. Коли розібъють ті вальки—аж там каміння дорогоцінне. - Тоді царь взяв його до себе- и оддав за його свою дочку. Та й живуть гарно.