Кобиляча голова

Читайте полный текст украинских народных сказок - Кобиляча голова

Жили собі дід та баба. У діда була дочка і в баби була дочка. Обидві вже були дорослими дівками. Дідову дочку баба не любила. Се, було, лає сердешну та ще й діда нацьковує, щоб гриз голову нещасній.

Оце підуть дівки на досвітки, то бабина дочка тільки з хлопцями хитрує, поки ті їй і мички не попалять, і пряжу не порвуть. А дідова дочка усе коло роботи, ні часиночки не згуляє. От уранці йдуть додому, дійдуть до перелазу, а бабина дочка каже:

— Дай, я тобі, сестричко, починки подержу, поки ти перелізеш!

Дівчинка віддасть їй починки, а та мерщій вскочить до хати і до матері:

— Дивись, мамо, скільки я напряла, а та ледащо усе тільки з хлопцями гуляла.

А матері тільки того й треба, зараз напуститься на сердешну.

— Ти й сяка-така, ти й ледащо, і робити не вмієш!

А вона бідна все тільки плаче. Що далі, то більше баба ненавидить свою пасербицю. От раз і каже дідові:

— Одвези її десь у ліс, щоб там вовки роздерли.

Дід зразу напав на бабу, а потім і повіз свою дочку. Дуже вже клята баба була, спробуй не послухай.

— Збирайся, дочко, та й ходімо в ліс, — каже дід якось дочці.

А мачуха вже така рада, мов на вилах підсадило.

— Оце тобі, дочко, борошенця нав’язала у вузлик. Галушечку або що звариш.

Забрала дівчина ті харчі, заплакала та й пішла. Ішли вони з батьком, ішли та й дійшли до лісу. Батько й каже:

— Ходімо оцією стежечкою, куди вона нас приведе, там тобі й жити.

Пішли вони. Далеко відійшли від краю, а ліс густий такий, що й не проглянеш. Коли дивляться, лощинка, а під нею землянка. Увійшли вони, а там немає нікого. Батько й каже:

— Роздивись же там, дочко, що тобі мати дала та й заходись вечерю варити. А я тим часом дровець нарубаю.

Кинулась вона до тих вузликів, а то в одному попіл, а в другому печина. Дівчина так і заголосила.

— Не плач, дочко, — каже батько, — піди, подивись, може, в коморі щось є.

Пішла вона, набрала борошна, замісила тісто, натопила в печі і стала вечерю варити. А батько їй каже:

— Переночую ще цю ніч з тобою, а вдосвіта піду додому.

Та казав він так тільки, щоб дочка не плакала. Вийшов дід з землянки, взяв колодочку, прив’язав до віконця, щоб стукала, а сам пішов додому. Тільки вітер повіє, колодочка стукає, а дівчина каже:

— Це мій батенько дрова рубає.

От вона вже й вечерю зварила, а батько все не заходить. Чекала, чекала та й пішла подивитися, де дівся батько. Обійшла навкруг землянки, а батька нема. Надворі темно, хоч око виколи…Стала вона на порозі та й гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Не чути нікого. Вона удруге гукає:

— Ой, хто, хто в лісі є, йдіть до мене вечеряти!

Ніхто не озивається, тоді вона утретє погукала. Коли стукотить-грюкотить, кобиляча голова стукає.

— Дівко, дівко, відчини!

Вона відчинила.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

Дівчина пересадила.

Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

Дівчина нагодувала кобилячу голову.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

Як глянула дівчина в праве вухо, аж там добра усякого, золота, срібла. Набрала вона собі, скільки треба було, подякувала кобилячій голові і живе, горя не знає.

А батько сумував за дочкою, а тоді взяв та й поїхав її провідати. Приїхав і не впізнав її. Сидить панянка, пишна, убрана гарно, вся в золоті. Забрав дід її додому. Мачуха як побачила, ледь не померла від злості. Погостювала дівчина трохи та й поїхала собі. А баба давай дідові торочити:

— Одвези та одвези і мою дочку туди, куди свою возив.

Одвіз дід бабину дочку та й каже їй:

— Ти вари вечеряти, а я піду дровець нарубаю.

Вийшов, прив’язав колодочку до вікна та й пішов собі додому. Наварила дівчина вечеряти, пішла батька гукати. А його й нема. Тоді вона стала та й кричить:

— Ой, хто в лісі є, ідіть до мене вечеряти!

Погукала вдруге, втретє — не чути нікого. Коли це стукотить-грюкотить кобиляча голова.

— Дівко, дівко, відчини! — кричить вона.

— Невелика пані, сама відчиниш.

— Дівко, дівко, пересади через поріг!

— Невелика пані, сама перелізеш.

— Дівко, дівко, дай мені вечеряти!

— Невелика пані, сама візьмеш.

— Дівко, дівко, влізь мені в праве вухо, а в ліве вилізь!

— Не хочу!

— Коли так, то я тебе з’їм!

З’їла вона дівчину, а кісточки посмоктала і в коробочку поскладала. Поїхав дід за пасербицею, а повернувся сам. Баба давай його лаяти, коли бачить, а в торбинці лише кісточки від її дочки. Звинуватила баба в усьому діда і не було йому вже просвітку до самої смерті.